Іноді найдовша дорога веде до впевненості в собі.

Мої соло-подорожі не почалися раптово.

До того як я наважилася зробити свою першу подорож наодинці, я багато років подорожувала з іншими людьми. Спостерігала, вчилася й мріяла про той день, коли зможу самостійно спланувати подорож в іншу країну чи навіть на інший континент.

І це дуже хороший спосіб вчитися. Коли поруч є більш досвідчені мандрівники, ти бачиш, як вони планують маршрути, орієнтуються в аеропортах та нових містах, вирішують проблеми в дорозі. З кожною подорожжю починаєш розуміти все більше.

Але є один нюанс. Те, що ти розумієш, не означає, що зможеш зробити це самостійно.

Це дуже схоже на вивчення англійської мови. Знаю з власного досвіду. Можна роками слухати англійську, читати книги, дивитися фільми й навіть багато чого розуміти. Але говорити починаєш лише тоді, коли починаєш говорити.

Так само і з подорожами.

Можна багато разів літати з друзями, колегами чи родиною, але справжня впевненість приходить тоді, коли сам купуєш квиток, сам плануєш маршрут і сам відповідаєш за всі рішення дорогою.

До Канади я літала вже близько восьми разів. Але лише дві останні подорожі можу назвати тими, де я справді відчула, що навчилася подорожувати сама через пів світу.

Пам'ятаю, як ми з колегами декілька років підряд літали до Торонто. Моя англійська тоді була дуже слабкою. Але це мене не зупиняло. Мені дуже хотілося побачити Канаду, і поруч були люди, які вже мали великий досвід подорожей. Так я і вчилася.

Потім була перша подорож до Канади з мамою - ще до війни. Моя англійська на той час уже стала трохи кращою. Я розуміла, що якщо мрію колись подорожувати наодинці, то маю розвивати не лише розуміння мови, а й уміння нею спілкуватися.

Ця подорож стала ще одним важливим кроком.

Відповідальність за маршрут вже була на мені. Я нервувала, перевіряла все по кілька разів, хвилювалася, щоб всюди встигнути і нічого не переплутати. Мені хотілося, щоб для мами ця подорож була легкою та спокійною. Я тоді впоралася і це додало мені впевненості.

Зараз це здається дрібницею, але тоді для мене це була велика перемога. Саме такі маленькі успіхи поступово додають впевненості й показують, що ти здатен на більше, ніж думаєш.

До війни подорожувати було значно простіше. Маршрут до Канади виглядав коротко: Бориспіль — Ванкувер, з пересадкою у Европі, але це відчувалось як одна подорож.

Сьогодні все інакше. Тепер моя дорога зазвичай виглядає так: Київ — Львів — Варшава — Амстердам або Франкфурт — Ванкувер.

Кілька видів транспорту, пересадки, кордони, вокзали, готелі, таксі, аеропорти, десятки дрібних рішень дорогою. І саме такі маршрути дуже добре тренують навички мандрівника.

Тому коли нарешті опиняєшся в аеропорту Ванкувера, і розумієш, що не загубилася, не запізнилася, впоралася з усіма пересадками й самостійно пройшла цей шлях через пів світу, з'являється приємне відчуття.

Кожного разу це відчуття гордості за те, що дісталася до Канади, та все більше впевненості у тому, що тепер я впораюсь ще з багатьма дорогами, бо навчилсь подорожувати наодинці так далеко.

Позаминулого року я додала до своїх подорожей через пів світу одну маленьку звичку.

Раніше, прилітаючи до Ванкувера, я одразу поспішала викликати таксі й їхати далі — скоріше до точки призначення. Дорога з України до Канади виснажлива, але чомусь я не дозволяла собі зробити паузу.

Та одного разу я вирішила зупинитися на каву прямо в аеропорту. Двадцять хвилин раніше чи пізніше я приїду додому — не так важливо. А от для самопочуття й відновлення енергії ці двадцять хвилин стали справжньою знахідкою.

Я замовила каву, зробила перший ковток і відчула завершеність. Найскладніша частина подорожі вже була позаду.

Попереду чекали обійми моїх канадських дівчат — мами, сестри та племінниць.

В аеропорту я зловила теперішній момент. Я вже ту. Втомлена, бо не вмію спати в літаках. І водночас наповнена, бо подорожі дарують мені саме це відчуття життя, руху й сміливості бути.

Відтоді це став мій маленький ритуал: зупинитися, випити кави і просто відчути момент. Бо часом справа не в тому, щоб встигнути більше, а в тому, щоб відчути більше.

Мені знадобилися роки, щоб навчитися подорожувати самостійно. І все вийшло не з першого разу.

Свою першу заплановану соло-подорож я взагалі скасувала - я мала квиток і не полетіла.

Але про це — наступного разу.

Якщо вам відгукнулася ця історія, можете підтримати мене чашкою кави ☕

Дякую, що читаєте та пригощаєте!

Пригостити мене кавою можна тут:

На каву у дорозі

Наодинці через півсвіту

Подорож, до якої я не була готова

Неочікувана пригода у метро